3.7 Особливості державного стимулювання 

Якщо проаналізувати увесь ланцюжок зв’язків від по-купця товару до його виробника, то можна дійти висновку, що і покупця, і посередника стимулює підприємство — виробник то-вару, створюючи максимально сприятливі умови для акції купів-лі (покупцем)—продажу (виробником або посередником). Сти-мулювання може бути відкритим або прихованим. Воно має забезпечувати збільшення обсягів продажу та отримання додат-кового прибутку підприємством-виробником.
Проте мимоволі постають питання: хто стимулює підприємст-во, щоб воно організувало свій бізнес, дало роботу людям, забез-печило їх матеріально та ще й сплачувало податки? Як має вияв-лятися таке стимулювання?
Ці питання підводять, по суті, до необхідності з’ясувати, що таке державна служба, що роблять державні служби, що є продук-том і метою їхньої діяльності.
Міркуючи за аналогією зі стимулюванням продажу товарів, можна дійти висновку, що основною послугою (видом діяльнос-ті) державного та законодавчого апаратів має бути опрацювання законів і підзаконних актів, які б стимулювали ефективну працю. Так само як від стимулювання продажу залежать обсяги продажу товарів, так і від ефективності послуг законодавчого та держав-ного апаратів залежить ефективність економіки України.
Послуга — це якісь вигоди, котрі одна сторона може запропо-нувати іншій. Виробництво послуг може бути, а може й не бути пов’язаним із товаром у його матеріальному вигляді.
Державні послуги відповідають характеристикам тих послуг, які застосовуються за розроблення маркетингових програм, але вони надаються на іншому рівні і діють на терені всієї держави.
Як показав досвід економічно розвинених країн, достатньо розробити комплекс норм і правил поведінки виробників товарів (причому дозвільного, а не заборонного характеру) та контролю-вати їх виконання, щоб економіка запрацювала. Це особливо по-мітно у законодавстві Німеччини, Франції, Англії, США. Після другої світової війни американці розробили для Японії конститу-цію та головні закони, що регулювали економіку і допомогли цій країні не тільки вийти з післявоєнної розрухи, а й обігнати біль-шість економічно розвинених на той час країн і посісти провідне місце у світовій економіці.
Стимулювання підприємництва провадиться в цих країнах як безпосередньо (сільське господарство, вугільна промисловість, літакобудування, електроніка), так і опосередковано — через зменшення податків, надання пільгових умов кредитування тощо. 
Великі податкові пільги 70-х років, коли сталась енергетична криза, знизилася купівельна спроможність населення, спостеріга-лася інфляція, валютна нестабільність і криза державних фінансів (що є характерним для економіки України 90-х років), не тільки забезпечили збільшення темпів накопичення капіталу, а й привели до загального пожвавлення економіки в усіх країнах. Англія та США виступили ініціаторами проведення податкових революцій, їх наслідували інші країни.
Розглянемо докладніше практику економічно розвинених країн щодо стимулювання підприємництва у 70—80-х роках.
Так, у Німеччині пряме стимулювання здійснювалось у вугіль-ній промисловості та цивільному літакобудуванні. Усі інші галузі працювали на загальних підставах, коли будь-яке підприємництво в межах законів забезпечувалося знижкою податків, пільговими умовами кредитування тощо. Податковими пільгами користува-лися в основному великі фірми, які здійснювали більш капітало-місткі проекти та задовольняли умові використання устаткування на 100 %, а будов і споруд — на 2/3 для впровадження нововве-день. З бюджету Міністерства досліджень і технології дрібні та середні фірми могли отримувати до 30—40 % вартості контракту на дослідження, що виконується зовнішніми організаціями. У немо-нополізованому секторі діяли дотації на оплату науково-дослід¬ного персоналу. Дотації сягали 30—40 % загальної суми витрат, але не більше як 120 тис. марок. Доплати на оплату персоналу, що наймається вперше, могли досягати 40 % їхньої заробітної плати. Діяли інвестиційні субсидії в розмірі 20 % від первинної вартості устаткування до 500 тис. марок і 7,5 % — понад цю вартість.
У Франції персональні комп’ютери дозволялося списувати за один рік. Передбачалися податкові кредити в розмірі 50 % щоріч-ного приросту вкладень на наукові дослідження (тобто за виплати податків списувалося 50 %, якщо підприємство вперше здійсню-вало за власні кошти різні нововведення). Пільги для акціонерних товариств, що вперше створювалися, були дуже значними: про-
тягом перших двох років роботи нові підприємства повністю звіль¬нялися від податків, на третій — обкладалося 25 % їхнього до-
ходу, на четвертий — 50 %, на п’ятий — 75 %, на шостий рік і далі — 100 % доходу. На всіх підприємствах від податків звіль-нялося 25 % суми приросту витрат підприємства на професійну підготовку. Діяли податкові пільги і для фірм, які створювали свої філії за кордоном. Вони мали право закладати протягом шес-ти років витрати на ризик у витрати майбутніх періодів у розмірі капіталу, що його було вкладено за кордоном. Дрібні та середні підприємства мали право знижувати платежі на 50 % сум зрос-тання витрат на нововведення проти попереднього року.
В Японії субсидії держави на проведення досліджень станови-ли від 40 % до 70 % суми витрат. На дрібних і середніх підприєм-ствах обкладання податками пріоритетних і комерційних вироб-ництв знижувалося на 20 %. За перевищення максимального рівня витрат на дослідження та розробки в будь-який попередній рік зменшення податків на доход становило 20 % приросту ви-трат на нововведення, але не більше 10 % загальної суми витрат. Створення центрів ключових технологій (від прикладних дослі-джень до їхнього практичного втілення) давало змогу використовувати до 50 % кредитів без виплати відсотків. Венчурні підприємства мали державні правові гарантії на 80 % загальної суми займу. Демонтаж виробничих потужностей забезпечувався частково з бюджету, а установка нового енергоощадного обладнання умож-ливлювала зниження загальних податків на 7 %, використання спеціальних норм амортизації у розмірі 30 %, зниження решти податків на 3/4 протягом трьох років.
В Англії для малого бізнесу (фірми із зайнятістю до 500 осіб) провадилося відшкодування від 1/2 до 2/3 вартості державних консультацій у галузі конструювання, фінансових та інформацій-них проблем, 40 % витрат на підготовку кадрів. Субсидії держави на проведення досліджень спільно з навчальними закладами та промисловими фірмами становили від 40 % до 70 % суми цих ви-трат (аналогічно в Японії, Швеції та Німеччині). За впровадження нововведень на приватних фірмах 50 % витрат брала на себе дер-жава. Провадилося страхове покриття дослідницької діяльності: держава відшкодовувала до 80 % позички, якщо венчурна фірма зазнавала банкрутства. Венчурні фірми повністю звільнялися від податків протягом перших двох років, на третій — оподаткову-валося тільки 25 % їхнього прибутку, на четвертий — 50 %, на п’ятий — 75 %, на шостий і подальші роки — 100 %. Створення підприємницьких зон забезпечувалося спеціальним субсидуван-ням — звільненням підприємств від податку протягом 10 років із дня створення зони.
Для країн, які входили в ЄС, діяли субсидії в розмірі до 1/2 ка¬пітальних витрат на використання енергоощадних технологій.
Отже, керівництво економічно розвинених країн стимулює купівлю своїх послуг з керування національними економіками. Яке стимулювання — такі й результати цих послуг.
Україна тільки-но стала на шлях, який має привести до розкві-ту економіки за рахунок зростання ділової активності в усіх сфе-рах національного господарчого комплексу. Але для цього необ-хідні такі умови: створення інституту приватної власності, пере¬вищення на ринку покупців пропонування над попитом, наявність конкуренції та конкурентів, а також забезпечення з бо-ку держави свободи вибору підприємницької діяльності, свободи переміщення капіталу та робочої сили.
На сьогодні найпоширенішими формами стимулювання в Україні є кредитування, страхування та лізинг. Досвід застосу-вання таких послуг в економічно розвинених країнах довів їхню значну ефективність. Але в Україні ці послуги застосовуються у найпростішій формі, досить примітивно і не мають розвинених ринків споживачів.
Лізинг — це угода між власником майна (орендодавцем, лізин-годавцем) та орендатором (лізингоотримувачем) про передавання майна в користування на обумовлений період за відповідну плату, яка сплачується щорічно, щоквартально або щомісячно. За допо-могою лізингу в коло споживачів залучаються ті підприємства, які або не мають фінансових можливостей придбати обладнання у власність, або згідно з особливостями виробничого циклу не мають потреби володіти ним.
Отже, лізинг — це один з найефективніших способів збіль-шення активності виробників і пожвавлення роботи як промис-лових підприємств, так і сільського господарства.
Фахівці поділяють лізинг на оперативний та фінансовий.
Оперативний лізинг — це передавання в користування майна на строк, менший строку його можливої служби. Він характери-зується невеликою тривалістю контракту (до 3—5 років) і непов-ною амортизацією обладнання за період оренди. Після закінчен-ня цього строку обладнання може стати об’єктом нового лізинго¬вого контракту або його повертають лізингодавцю. Як правило, в оперативний лізинг здають будівельну техніку, транспорт, пер-сональні комп’ютери тощо. Оперативний лізинг необхідно відріз¬няти від рентингу — короткострокової оренди машин та облад-нання без права наступного придбання таких орендарем. Рентин¬гові фірми здебільшого мають увесь парк обладнання певного типу, але орендна плата там вища, ніж у лізингових фірмах.
Фінансовий лізинг характеризується тривалішим строком кон-тракту (5—10 років) і повною амортизацією всього або більшої частини обладнання. Фактично фінансовий лізинг — це різновид довгострокового кредитування покупки. Після закінчення строку дії фінансового лізингового контракту орендар може повернути об’єкт оренди, продовжити термін угоди або скласти нову угоду, а також придбати об’єкт лізингу за залишковою вартістю (в еко-номічно розвинених країнах ця вартість має суто символічний характер).
Ясна річ, що об’єктом лізингу буває як рухоме, так і нерухоме майно. Якщо відбувається лізинг нерухомості, лізингодавець бу-дує або купує за свій рахунок чи в кредит нерухомість з доручен-ня лізингоотримувача і передає останньому право користування майном у комерційних або виробничих цілях. Як і угоди з рухо-мим майном, ці контракти укладаються на строк менший або та-кий, що дорівнює амортизаційному періоду об’єкта. Орендар не-се всі ризики, витрати й податки під час дії контракту. 
У лізингу беруть участь такі суб’єкти:
• власник майна, який надає його в користування на умовах лі-зингової угоди, тобто лізингодавець. Як такий можуть виступати: а) установи банку, у статуті яких передбачено цей вид діяльності; б) фінансова лізингова фірма, яка створюється спеціально для проведення лізингових операцій, тобто спеціалізована фірма, го-ловною, а здебільшого і єдиною функцією якої є оплата лізинго-вого майна, тобто фінансування угоди; в) спеціалізована лізингова фірма, яка на додачу до фінансового забезпечення угоди бере на себе виконання комплексу послуг нефінансового характеру: тех-нічний огляд і ремонт обладнання, консультації з його викорис-тання тощо; г) будь-яка фірма або організація, для якої лізинг не є основною діяльністю, але його не заборонено статутом, і фірма має джерела фінансування для проведення лізингових операцій;
• користувач майна — лізингоотримувач, яким може бути будь-яка юридична особа незалежно від форми власності;
• продавець майна, тобто постачальник, яким теж може бути будь-яка юридична особа: виробник майна, посередницька орга-нізація тощо.
Фахівці з питань лізингу вважають, що в класичній лізинговій угоді взаємовідносини між суб’єктами будуються за такою схе-мою: майбутній лізингоотримувач, якому потрібні певні види майна, самостійно вибирає постачальника, який має таке майно. Оскільки лізингоотримувачеві бракує коштів і він не може отрима-ти кредит для придбання майна у власність, він звертається до май-бутнього лізингодавця з проханням узяти участь в угоді. Участь лі-зингодавця полягає в тому, що він купує це майно у виробника або іншого власника і передає його лізингоотримувачеві в тимчасове користування на визначених лізинговою угодою умовах.
Коли й лізинговій фірмі бракує власних коштів для проведен-ня лізингових операцій, вона може залучати їх з інших організа-цій. Така операція має назву лізингу з додатковим залученням коштів. Орендодавець бере довгострокову позичку в одного чи кількох кредиторів на суму до 80 % вартості активів, що здають-ся в оренду. При цьому орендні платежі та обладнання є забезпе-ченням позички.
Часто трапляється й так званий лізинг із поверненням. У під-приємства є обладнання та споруди, але не вистачає коштів для виробничої діяльності. Тоді воно продає це обладнання та інше майно лізинговій фірмі, а та, у свою чергу, здає його в лізинг то-му самому підприємству. У такий спосіб підприємство здобуває грошові кошти, якими воно може скористатися для виробничої діяльності.
В економічно розвинених країнах до такого лізингу вдаються й тоді, коли підприємство має низький рівень прибутковості і не може скористатися пільгами щодо прискореної амортизації та податку на прибуток. Воно укладає лізингову угоду, лізингова фірма отримує такі пільги, а натомість зменшує ставку орендних платежів.
За характером лізингових платежів лізинг поділяється на такі види: а) лізинг з грошовим платежем, якщо всі платежі відбува-ються в грошовій формі; б) лізинг з компенсаційним платежем, коли платежі відбуваються у формі поставки товарів, які вироб-ляються на даному обладнанні, або у формі виконання зустріч-них послуг; в) лізинг зі змішаним платежем, коли поєднуються обидва ці види лізингу.
Фахівці з питань лізингу відзначають такі переваги цієї діяль-ності на ринку майна, які роблять лізинговий маркетинг в Україні надзвичайно ефективним і перспективним:
• за умов лізингу відбувається 100-відсоткове кредитування, немає необхідності негайно платити гроші за покупку. За вико-ристання звичайного кредиту для купівлі обладнання підприєм-
ство близько 15 % вартості покупки сплатило б за рахунок влас-них коштів. За умов лізингу контракт укладається на повну вар-тість поставки майна, але виплата орендних платежів починаєть-ся пізніше. Цей часовий лаг дає змогу підприємству мати в своєму розпорядженні тимчасово вільні кошти, які використову-ються на розширення виробництва;
• укласти лізинговий контракт значно простіше, ніж отримати банківську позичку. Особливо це стосується малих і середніх під¬приємств. Деякі лізингові компанії в економічно розвинених кра-їнах навіть не вимагають від орендаря додаткових гарантій, оскі-льки надійним забезпеченням контракту є обладнання та інше майно, що здається в оренду;
• лізингова угода за своєю суттю є гнучкішою за позичку, яку завжди видають на жорстких умовах щодо платежів і строків по-гашення. У разі лізингу орендар завжди може домовитися з орен-додавцем про таку схему повернення коштів, яка буде вигідною обом сторонам: платежі можуть бути щомісячними, щокварталь-ними тощо, а суми платежів — неоднаковими, погашення може відбуватися після отримання виручки від реалізації товарів, ви-роблених на лізинговому обладнанні, і т. п.;
• відповідальність за своєчасну модернізацію обладнання та іншого майна покладається на орендодавця. Отже, орендар має можливість постійно оновлювати свій парк обладнання відповід-но до технічного прогресу в галузі;
• Міжнародний валютний фонд не зараховує суму лізингових угод як національну заборгованість.
Проте лізинг має й досить помітні вади:
• через інфляцію орендар може нічого не виграти на збіль-шенні фактичної залишкової вартості обладнання порівняно із розрахунковою;
• у разі фінансового лізингу науково-технічний прогрес може зробити обладнання та продукцію, яка на ньому виробляється, застарілими набагато раніше закінчення строку контракту, але орендні платежі не припинятимуться;
• можливі ускладнення організаційних засад лізингу, коли в ньому братиме участь значна кількість учасників, у тому числі фінансових, страхових тощо;
• лізингові платежі більші, ніж платежі за користування позич-кою. Це пояснюється тим, що ризик передчасного старіння майна покладається на орендодавця: намагаючись компенсувати таку можливість, він стягує більше комісійних.
Лізинговий бізнес набув значного поширення в економічно розвинених країнах. У них лізинг уже тривалий час є дійовим за-собом реалізації продукції та прискореного розвитку виробницт-ва. Тому державна політика в Україні має бути спрямована на стимулювання та розвиток лізингових операцій.
Дуже привабливим, зокрема, є так званий лізинг на податко-вій основі. Він пропонує орендареві додаткові вигоди через більш низьку відсоткову ставку, ніж за звичайної позички. Оскільки право власності залишається за лізингодавцем, то він має можливість частково компенсувати свої витрати на при-дбання майна за допомогою пільг з амортизації, інвестиційних пільг тощо, а потім поділити ці переваги з орендарем, установ-люючи нижчу орендну плату.
Законодавче розширення сфери застосування лізингу сприя-тиме поліпшенню економічного становища в Україні, пожвав-ленню ділової активності як малого, так і середнього бізнесу.
Іще одним різновидом стимулювання активності у виробничій та посередницькій діяльності, який має великі перспективи в Україні, є страхування, що теж використовується нині досить примітивно.
Захист ризику комерційних операцій від можливих втрат у майбутньому полягає в укладанні угоди з учасником ринку, який за певну винагороду зобов’язується компенсувати втрати, пов’я¬зані зі зміною ціни активу. Отже, ризик зміни ціни активу (майна, товарів, грошових операцій) переноситься на учасника, який отримав винагороду у вигляді страхової премії. Операція страху-вання базується на попередній виплаті премій за можливу компе-нсацію майбутніх збитків, незалежно від того, чи стануться ці збитки чи ні. Це не виключає можливості отримання переваг від сприятливих змін ціни активу. Страхування, компенсуючи різні негативні обставини, є одним із дійових видів стимулювання під-приємницької діяльності. Але для цього необхідно мати належну законодавчу базу.